Папа Лев XIV і ШІ

Поява енцикліки Magnifica Humanitas («Велич людяності») у контексті понтифікату Pope Leo XIV вже розглядається як подія, що виходить далеко за межі суто церковного документа. Фактично Папа опублікував першу в історії енцикліку, присвячену штучному інтелекту. Йдеться про першу системну спробу інституції рівня Ватикану описати ШІ не просто як технологію, а як цивілізаційний перелом, співставний одночасно з промисловою революцією XIX століття та цифровою трансформацією XXI століття.

Дата публікації – 15 травня 2026 року – була обрана невипадково. Вона відсилає до 135-річчя енцикліки Rerum Novarum Лева XIII, яка наприкінці XIX століття стала відповіддю Церкви на індустріалізацію, фабричну працю та появу нового класу найманих працівників. Тоді Церква вперше публічно заговорила про права працівників, соціальну справедливість і межі капіталістичної експансії. У новій реальності, за логікою Ватикану, аналогічний виклик походить уже не від фабрик і машин, а від алгоритмів, даних і автономних систем ухвалення рішень.

Символічна паралель між двома документами є ключовою для розуміння всієї конструкції Magnifica Humanitas. Якщо в епоху парових двигунів і фабричних труб центральним питанням була праця людини в умовах механізації, то сьогодні акцент зміщується до самого визначення людської участі в процесах, де рішення дедалі частіше ухвалюються без прямої участі людини. Церква фактично фіксує перехід від економіки праці до економіки прогнозування й автоматизованого вибору.

Структура енцикліки побудована як філософсько-богословське осмислення, а не як технічний маніфест. У центрі документа лежить теза про те, що штучний інтелект не може бути нейтральним інструментом. Будь-яка система, навіть максимально «об’єктивна» з математичної точки зору, неминуче несе в собі відбиток тих, хто її створює та навчає. Це стосується не лише інженерів, а й власників інфраструктури, інвестиційних структур і політико-економічних інтересів, які визначають напрям розвитку технологій.

Особливу увагу приділено моральній асиметрії алгоритмічних рішень. Якщо традиційні інститути могли спиратися на людське судження, що включає співчуття, сумнів і врахування контексту, то автоматизовані системи працюють із ймовірностями та кореляціями. Саме тут, згідно з документом, виникає фундаментальний ризик: рішення, які впливають на життя людини, починають ухвалюватися без категорій милосердя, прощення та особистої відповідальності.

Звідси випливає центральна етична теза енцикліки: делегування критично важливих рішень ШІ у сферах кредитування, працевлаштування, охорони здоров’я чи доступу до соціальних послуг створює нові форми прихованої дискримінації. Вони можуть бути статистично обґрунтованими, але морально непрозорими. Церква розглядає це як перехід від очевидної соціальної несправедливості до «математично легітимізованої» несправедливості, де відповідальність розчиняється у коді.

Філософська рамка документа посилюється біблійними образами. Вавилонська вежа використовується як метафора технологічної гордині, коли прагнення до абсолютного контролю та самодостатності призводить до руйнування комунікації та сенсів. Натомість образ відновлення Єрусалима під керівництвом Неємії трактується як модель колективної відповідальності, де будівництво можливе лише через усвідомлення обмеженості людини та необхідності спільної моральної основи. У цій дихотомії «Вавилон – Єрусалим» зашифроване головне питання епохи: чи посилюватиме технологічний розвиток роз’єднання, чи створюватиме нові форми солідарності.

Значний блок енцикліки присвячений концентрації влади в цифрову епоху. Лев XIV фіксує структурний зсув: ключовими суб’єктами глобального впливу стають не держави, а технологічні корпорації, які контролюють дані, платформи та обчислювальні ресурси. Їхня економічна й інфраструктурна міць у низці випадків співставна або навіть перевищує можливості національних урядів. Це створює ситуацію, у якій традиційні механізми демократичного контролю частково розмиваються.

У цьому контексті вводиться важливий принцип: дані не можуть розглядатися виключно як приватна власність. Вони трактуються як форма спільного блага, оскільки формуються на основі колективної поведінки суспільства. Відповідно, їхня монополізація суперечить ідеї універсального призначення ресурсів, яка лежить в основі соціального вчення Церкви. Це положення фактично вступає в дискусію із сучасною моделлю цифрового капіталізму, де дані стали ключовим активом і джерелом прибутку.

Окремо розглядаються ідеології трансгуманізму та постгуманізму. В енцикліці проводиться тонка межа між використанням технологій для полегшення людських страждань і спробою радикально переосмислити саму природу людини. У першому випадку технології розглядаються як інструмент допомоги, у другому – як проєкт «перезбирання» людської сутності. Саме другий сценарій, на думку документа, несе ризик появи нової ієрархії цінності життя, де «покращені» форми людини можуть почати вважатися важливішими за вразливі.

Військовий аспект ШІ займає в тексті особливе місце та має жорсткий характер. Використання автономних систем для ухвалення рішень про застосування летальної сили розглядається як морально неприпустиме. Навіть за високої точності таких систем, згідно з логікою документа, відсутній головний елемент відповідальності – здатність до морального судження. У цій частині енцикліка фактично ставить під сумнів не лише практику автономної зброї, а й саму логіку технологічної раціоналізації війни.

Цікаво, що в тексті з’являється обережна критика класичної концепції «справедливої війни». Лев XIV зазначає, що в умовах сучасних технологій руйнування й автоматизації конфлікту сама можливість «справедливої» війни стає теоретично та морально проблематичною. Альтернативою проголошується посилення дипломатії, переговорів і етики прощення як політичного інструменту.

Соціально-економічний блок документа присвячений трансформації праці. Тут енцикліка фактично продовжує лінію Rerum Novarum, але вже в нових умовах. Автоматизація та впровадження ШІ розглядаються як фактор прискореного перерозподілу економічної цінності, де зростання ефективності не обов’язково супроводжується підвищенням добробуту більшості. Навпаки, існує ризик концентрації вигод у вузького кола власників технологій і капіталу.

Особливу увагу приділено невидимим шарам цифрової економіки. Йдеться про людей, зайнятих маркуванням даних, модерацією контенту, обслуговуванням інфраструктури та видобутком сировини для технологічного виробництва. Попри критичну роль у функціонуванні систем ШІ, ці групи практично залишаються поза суспільною увагою. У тексті це описується як форма «прихованої праці», без якої цифрова економіка не могла б існувати у нинішньому вигляді.

Паралельно з публікацією енцикліки було оголошено про створення міжвідомчої комісії з питань штучного інтелекту при структурах Римської курії. Це рішення переводить тему ШІ з рівня моральної заяви на рівень інституційного управління. Комісія має координувати підходи різних відомств Ватикану до використання технологій, включаючи академічний, богословський і адміністративний напрями.

Історично документ розглядається як прискорена реакція інституції, яка раніше реагувала на технологічні зміни із помітним запізненням. Якщо між промисловою революцією та Rerum Novarum минули десятиліття, то між масовим поширенням генеративного ШІ та появою Magnifica Humanitas – лише кілька років. І цей зсув сам по собі стає частиною аналізу: швидкість технологічних змін починає перевищувати швидкість формування суспільного й етичного консенсусу.

Водночас у глибшому філософському прочитанні виникає парадокс. Документ, який закликає до обережності щодо технологій, створюється в умовах, де ці самі технології вже інтегровані в процеси аналізу, написання й поширення інформації. Це формує ситуацію, у якій межа між людською та машинною участю у формуванні сенсів починає розмиватися ще до завершення самої дискусії про її допустимість.

У підсумку центральне питання енцикліки виходить далеко за межі технологій як таких. Воно стосується не того, що може робити штучний інтелект, а того, як людство визначатиме відповідальність, справедливість і гідність у світі, де частина рішень перестає бути виключно людською. І саме тут метафора Вавилона та Єрусалима набуває не лише релігійного, а й цивілізаційного змісту: йдеться не про вибір інструмента, а про вибір архітектури майбутнього світу, яка вже починає будуватися, навіть якщо її ще не до кінця усвідомили ті, хто в ньому живе.